| Інтерв'ю |
|
|
|
|
Микола Точицький: «Культура — це питання безпеки. І не лише України»
6 травня, вівторок
Поширити у Facebook
Під час війни культурна дипломатія є одним з ключових напрямків державної політики і важливим чинником національної безпеки. Як частина політики м’якої сили, вона включає обмін ідеями, творами мистецтва й іншими компонентами культури, щоб установити й поглибити зв’язки між державами. Зорієнтована не розв'язати ситуативні проблеми, а досягнути довготривалого ефекту: її метою є змінити ставлення громадян інших країн до України.
Вісім місяців тому Міністерство культури очолив кадровий дипломат Микола Точицький. У рамках проєкту LB.ua CultHub, присвяченого культурній дипломатії, ми поговорили з міністром про її місце в державній стратегії розвитку культури, про створення міжнародного Фонду культурної спадщини, про зміну парадигми «культура як дозвілля» на «культура як безпека» та про те, чого Україна може навчити світ.
Міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький, шеф-редактор LB.ua Соня Кошкіна (праворуч) і редакторка відділу «Культура» Ксенія Білаш
Соня Кошкіна: Роль культурної дипломатії під час війни складно переоцінити, їй присвячена одна з чотирьох цілей Стратегії розвитку культури до 2030 року — «Інтеграція у глобальний культурний простір». Які ви бачите тут пріоритетні вектори й напрямки роботи міністерства?
Микола Точицький: Почну з подяки нашим європейським колегам за те, що ми спільно змогли розробити цю стратегію, ухвалену в березні цього року Кабінетом Міністрів. Це план дій, за яким ми всі маємо далі рухатися. Передісторією стратегії було звернення президента до Верховної Ради, коли, представляючи План стійкості, він увів поняття «культурний суверенітет».
Це цілком новий підхід до розуміння культури. Не секрет, що культура здебільшого сприймалася як сфера дозвілля. Але глава держави говорить про культуру як про дуже важливий спосіб формування світогляду, механізм трансформації суспільства, ресурс стійкості і розвитку. Тобто це зміна філософії: від совєтського підходу до стратегування. Для нас дуже важливо, щоб стратегія була проговорена на місцевому рівні, з дієвцями культури, з міжнародними партнерами. І Європейський Союз, і наші експерти активно долучилися до її творення. Відображаючи той посил, який зробив президент, ми вибудували чотири основні цілі в цій стратегії: зміцнення людського капіталу через культурні практики; захист і примноження культурної спадщини; стійка культурна екосистема; і, як ви згадали, інтеграція у глобальний культурний простір.
Ксенія Білаш: Ви згадали декларацію президента про культурний суверенітет. На 4-й рік великої війни в нашому суспільстві, здається, склалося розуміння культури як частини національної безпеки. Але чи відбивається це в реальних змінах державних структур? Скажімо, у складі РНБО є президент Національної академії наук, але нема представника Міністерства культури. Чи вважаєте, що це треба виправляти?
Ми дійсно розглядаємо культуру як основний елемент національної безпеки, але це не означає, що міністр культури має бути в Раді нацбезпеки. Ніхто мені як члену уряду не забороняє порушувати те чи інше питання культури на рівні РНБО. У нас існує абсолютно прозорий механізм: я можу звернутися до секретаріату, він опрацює питання й винесе його на рішення РНБО.
Йдеться про глибший підхід — про фінансування культури; про вироблення тих нормативних документів, які сприятимуть захисту нашої культурної спадщини, зокрема, від забудови; про витіснення російсько-імперського спадку з нашої території і нашого мислення. Про необхідність власного якісного культурного продукту, який допоможе ламати радянські й російські міфи.
С.К.: Нещодавно ми говорили з міністром національної єдності Олексієм Чернишовим про те, що в нас 60 млн українців по всьому світу, тоді як в Україні близько 30 млн. Я сама рік прожила за кордоном і можу засвідчити, що в нас велика проблеми з тим, як усі ці люди репрезентують нас у світі. Оту боротьбу з міфами, про яку ви згадали, нам дуже треба поширювати за межі країни. Який у нас для цього є інструментарій?
Річ у тому, що популяризація нашого культурного спадку — це ж робота не лише Міністерства культури. У нас є українські інституції за кордоном, є Міністерство єдності, є креативні індустрії. Наша задача — забезпечити такі умови, щоб наші мистецькі заклади й осередки могли створювати гідний культурний продукт, і [забезпечити] умови його просування. А для цього потрібна горизонтальна співпраця. Потрібна мережа, де представники європейських країн могли б і хотіли б долучатися до спільних з нами вистав і презентацій.
К.Б.: А чи є за кордоном такий запит на співпрацю, поза діаспорними колами? Зрозуміло, що нам прагнуть допомагати, поки йде війна. А як щодо більш сталої форми взаємодії?
Ви знаєте, у Креативній Європі (програма ЄС з фінансування культури. — Ред.) той проєкт, який роблять спільно з українцями, має більший шанс на фінансування. Запит на розуміння України, я думаю, триватиме ще довго, тому що ми розкрилися як феномен. За останні роки війни в нас з'явилося багато нових креативних напрямків співпраці. На жаль, через горе ми розкриваємося все більше. Нам потрібно буде через культуру пережити посттравматичний синдром, ще й допомогти декому з наших західних сусідів.
К.Б.: Мені здається, цікавість до України є частиною європейської мультикультуральності. Так само там цікавляться культурою «іншої Росії», і якщо у 2022–2023 роках була якась умовна пауза в підтримці російських проєктів, та й то не в усіх країнах, то тепер ця пауза завершилася.
Я вам відповім просто: я не вірю в ідею «хорошого русского». І я переконаний, що лише через нашу якісну, скажімо так, присутність у демократичному світі ми зможемо переконати, що українці як політична нація інші. Незважаючи на те, що ми понад 70 років прожили в одному совєтському середовищі, за останні 30 років ми стали іншими. Ця держава, ця країна дозволила нам стати іншими. Завдяки чому? Завдяки тим цінностям, які в нас, очевидно, були, які ми розвивали: свобода, демократія, право на те, щоб бути іншими, право на те, щоб висловлюватися. Натомість у Росії кого не постав на чолі — буде та сама імперія. І якщо вони хочуть якоїсь іншої Росії, треба позбуватися цієї імперії.
К.Б.: Проблема в тому, що ми з вами можемо тут скільки завгодно не вірити в «хороших русских», але наші західні партнери в них вірять.
Тим більше ми маємо доносити, що ми — інші. Не пояснювати, а показувати. А найпростіший, найякісніший шлях — робити це через культуру, мистецтво, кіно.
С.К.: А чи цього достатньо? Росіяни діють і через університети, і через релігію — у них багато інструментів, які працювали роками.
З усім цим треба працювати, і ми це робимо. Якщо повернутися до нашої стратегії, один з її пунктів стосується формування критичного мислення, і не лише в нас, а й назовні. Люди мають розуміти, що відбувається. І тоді, можливо, вони зможуть відрізнити українців від «хороших русских». Ви не нав'яжете це просто через політичні декларації.
Ми всі зараз перебуваємо на етапі повної руйнації міжнародного права, міжнародних безпекових інституцій. Я думаю, багато людей сталять собі запитання, чому і через кого так відбувається. І от наше з вами, якщо хочете, свого роду просвітницьке завдання полягає в донесенні розуміння цього. І на це — повертаючись до ваших попередніх питань — є запит. Починаючи з нашої Ужгородської конференції про стійкість і завершуючи неформальним засіданням міністрів культури ЄС щодо захисту культурної спадщини, Україна залишається тим, хто дає відповіді на запитання. Нас запрошують, щоб зрозуміти, що саме зараз потрібно закладати в культурний компас Європи — від захисту культурної спадщини до промоції культури, до вироблення, знов-таки, критичного мислення.
Виклики настільки глобальні, що я думаю, ця потреба ще довго буде нагальною. Не секрет, що дехто з російських творців стратегії нападу на Україну зараз стверджує, що це була помилка, що треба було почати з якоїсь зручнішої країни. А деякі політики у Європі говорять про те, що рано чи пізно Росія може напасти на їхні країни. І тут потрібно готуватися не лише до оборони; потрібно також дбати про свій культурний спадок. І до нас зараз звертаються як до країни, яка вже має в цьому унікальну експертизу.
К.Б.: Ви згадали про зустріч в Ужгороді — частина декларації, яку там підписали, стосується створення Фонду культурної спадщини. Розкажіть, як він буде працювати, яка його мета, хто його наповнюватиме?
Ви поставили дуже важливе запитання, адже від початку мені як міністру культури президент України поставив завдання створити міжнародну культурну коаліцію, або, якщо хочете, культурний Рамштайн. Ми зробили перший для України культурний Рамштайн в Ужгороді, де розповідали про проблеми, які в нас існують, оцінювали завдані збитки, оцінювали потреби для відбудови, закликали партнерів долучатися до коаліції (на момент публікації до Декларації доєдналась 31 країна. — Ред.). Ми говорили про те, що нам разом треба відновлювати український і європейський культурний спадок. Так з’явилася ідея створити Фонд культурної спадщини. Тепер наша задача спільно з партнерами: з комісаром Європейського Союзу, з Європейською комісією, з головуючою нині в ЄС Польщею та наступною головуючою Данією — розробити перший макет цього фонду. Механізм і деталі презентуватимемо пізніше, в липні, на Ukraine Recovery Conference у Римі. Але ми чітко розуміємо, що цей фонд буде не лише для відновлення українського спадку, а й для відновлення європейського світу.
Звернімося знову до стратегії: нам потрібні фахівці в галузі реставрації, у галузі евакуації, у галузі менеджменту культури — і програми їхнього навчання можуть фінансувати з цього фонду, це буде взаємовигідно. Якщо нам буде потрібно отримати дофінансування виготовлення фільму, також джерелом може бути цей фонд — і це вже буде копродукція, що, знов-таки, шлях на ринок інших країн.
К.Б.: Це цікава ініціатива, але чи готове до такої співпраці, наприклад, наше Держкіно? Уряд лише нещодавно повернув його в управління Міністерства культури, тому під час підготовки стратегії сферу кіно не брали до уваги. Чи робитимемо окрему кіностратегію?
Це питання і складне, і просте. Складне тому що, як ви правильно зазначили, Держкіно повернулося у співпрацю з Міністерством культури нещодавно — наприклад, на етапі формування бюджетної пропозиції щодо Держкіно, Довженко-Центру ми не брали в цьому участі, і вони недоотримали того фінансування, на яке сподівалися.
К.Б.: Якщо говорити про Держкіно, то питання не лише в розмірі фінансування, а й у тому, на що його витрачають.
Саме так. І тут переходимо до простішого — ми вбачаємо, що повернення Держкіно [до Міністерства культури] уможливить цілісний підхід до розвитку кінематографії, яка, я вважаю, є найсерйознішим інструментом для представлення країни назовні. Найбільша складність не знайти фінансування, а вміння взяти і застосувати його. У кіно величезна проблема з кадрами — мені здається, війна зачепила цю сферу найбільше. Перше, що ми маємо зробити — це через створення коаліції із закордонними партнерами допомогти кіноіндустрії, нашим інституціям освіти вийти з новими підходами. Це, власне, і є процес реалізації стратегії.
К.Б.: Я правильно розумію: наразі не йдеться про те, що ми будемо робити окрему стратегію для кіно, просто кінодієвці мають озброїтися духом і буквою загальної стратегії і працювати в її руслі?
Стратегія ж не є чимось неживим, що ми ухвалили і відклали. Ми робили і робитимемо комунікацію з дієвцями, нам потрібно зрозуміти, у тому числі в галузі кіно, як давати раду з усіма переліченими викликами. Нам потрібні законодавча база, якісні менеджери, фінансування. Зараз наші основні інвестори в цій сфері — це німці і французи. Але на зустрічі з ними я побачив запит не просто на фінансування, але на активнішу присутність тут, на спільне творення продукту. От під це ми маємо трішки доопрацювати операційний план і, можливо, додати окремі елементи. Тому що стратегія — це про формування, розумієте?
Повертаючись, знову-таки, до послання президента — нам потрібно змінити совєтські підходи на нові європейські, на нову філософію. І я намагаюся поширити цей меседж дієвцям культури, у тому числі в галузі кіно.
К.Б.: Я сказала б, що активна частина дієвців уже давно не живе в радянській парадигмі і не сприймає культуру як дозвілля. І зараз якраз держава наздоганяє їх і нарешті бере на озброєння те, що культурна спільнота розуміє принаймні з 2014 року.
Ви абсолютно праві. Я, роблячи певні заміри, побачив, що наша, скажімо так, прогресивна частина мережі культурних діячів останні 7–6 років значно просунулась і тепер потрібно це все шляхом окремих проєктів вводити в систему освіти.
С.К.: Повернімося до Ukraine Recovery Conference. Що ще ми плануємо там показати як країна і яких результатів очікуємо?
Нещодавно ми з колегою – міністром культури Італії Алессандро Джулі проговорили назву нашої панелі, яка відкриватиме подію. Намагалися відповісти на те питання, яке з колегами ставимо і один перед одним, і перед нашими суспільствами, і перед нашими урядами: що є культура для них? Тому назвали цю панель не просто «культура як базовий елемент резистентності», а «культура як наріжний камінь розвитку людського капіталу». І це твердження містить відповідь на все, тому що кожна наступна панель матиме елемент культури. Те саме, до речі, стосується і плану президента щодо стійкості: і єдність, і оборона, і політика ветеранів мають культурний елемент.
Тож на конференції ми хотіли б дати цей сигнал усім учасникам — це основна задача. Ми ж розуміємо, наприклад, щоб наповнити фонд, всі присутні повинні пройнятися його важливістю. Тож ми будемо говорити про культуру як елемент безпеки і стійкості.
Ми не відбудуємо всього того, що втратили, якщо не залучимо до цього бізнес. RDNA (Rapid Damage and Needs Assessment; оцінка збитків і потреб, яку спільно проводять уряд України, група Світового банку, Європейська комісія та ООН. — Ред.) нарахував втрат у культурній сфері на $24,4 мільярда, тож у найближчі 5–10 років на відбудову нам потрібно буде мінімум $10 мільярдів (для порівняння, загальний державний бюджет на культуру у 2025 році складає 10,5 млрд грн. — Ред.). І щоб їх знайти, треба шукати зацікавлених по всьому світу і доносити, що культура — це питання безпеки. І не лише України.
Ми не можемо бути ретроградними й будувати українську культуру лише на минулому. Нам треба дивитись у майбутнє. Але також, звісно, треба берегти й нести у майбутнє те, що маємо, чого ще не зруйнував ворог.
К.Б.: Тут не можу не запитати: який зараз стан з евакуацією культурних цінностей?
Це важлива тема. Наше міністерство спільно з Міністерством громад і територій, спільно з Міністерством внутрішніх справ допомагає обласним адміністраціям.
До процесів евакуації долучають Збройні сили, за що я дуже вдячний. Перші два етапи евакуації переважна більшість музеїв уже здійснила. Я нещодавно повернувся із Запоріжжя, колеги були в Сумах, Харкові, Дніпрі. Можу сказати, що там є чітке бачення, що робити. Щотижнево відбувається комунікація між всіма задіяними ланками. Після такої комунікації з кожним регіональним і місцевим закладом культури ми доносимо все це до Кабміну, розподіляємо, що можемо профінансувати, [куди] залучити резервний фонд. У прем'єр-міністра що два тижні є нова інформація про те, які потреби не лише в міністерствах, а й у колег на місцях.
Цей діалог триває. Ви знаєте, що він не публічний. Можу сказати також, що є і нерозв'язані проблеми, коли йдеться про об'ємний історичний спадок — наприклад, про човни вікінгів або козаків. Як їх перевозити, як не порушити структури? Багато ще питань. Але є спеціальні комісії, ми над цим працюємо. Також маємо пам’ятати, що культурний спадок належить усім громадянам, тож дбати про нього — це також наш спільний обов’язок.
К.Б.: Оскільки основна тема нашої розмови — це культурна дипломатія, я хотіла б також згадати про Український інститут. Це наш основний гравець на цьому полі, і він займається цим уже сім років. Як ви бачите співробітництво?
Ми практично щотижня маємо розмову на цю тему з колегою – міністром закордонних справ Андрієм Сибігою (Український інститут підпорядкований МЗС. — Ред.). До наглядової ради УІ входить моя перша заступниця Галина Григоренко. Нещодавно мали на базі МЗС із залученням УІ презентацію нових креативних ідей висвітлення спадку трипільської культури. Іншими словами: співпраця була і буде. Як інституційна, на верхніх рівнях, так і горизонтальна, не лише в частині культури, а й у стратегічних комунікаціях. Ми без них, правду кажучи, не справимося, будьмо відвертими.
Можливо, з огляду на те, що наш спільний календар міжнародних подій був сформований лише нещодавно, дещо робиться аврально. Але ми співпрацюємо і намагаємося бути креативними.
Автор: Соня Кошкіна, Ксенія Білаш
Фото: Макс Требухов
Джерело: lb.ua
|